Михайло Маляр

Під «Градами», «Ураганами», мінометними обстрілами та чорним від диму небом над «Довжанським» бойові побратими Михайла побачили його іншим: мужнім, відчайдушним та безстрашним воїном. Тим, з ким можна не лише у розвідку піти, а й довірити життя у надзвичайно важких ситуаціях.

Народився Михайло 8 березня 1979 року у мальовничому подільському селі Суботівка. У простій сільській родині троє дітей виховувались у порядності та працелюбності, в любові до рідної землі, на якій доводилося важко працювати батькам.
По закінченні школи Михайло повідомив рідних про рішення стати автослюсарем.
Вступивши у Криворізьке профтехучилище, юнак «на відмінно» опанував ази авто-слюсарської справи. По закінченню навчання був призваний на військову службу на флот.
По завершенні служби, повернувшись до Суботівки, молодий хлопець, не роздумуючи, звернувся до Могилів-Подільського прикордонного загону. Невдовзі й прикордонну форму одягнув.
У час, коли над Батьківщиною нависла загроза війни, Михайло Маляр, ще на той час старший сержант, разом з товаришами відбув у зону військових дій на Схід України. «Війна нас об’єднала і міцно згуртувала», — розповідає Михайло. – «Для мене рідними стали побратими — старші сержанти Валентин Грубий та Віктор Соколовський. Ми постійно трималися разом. Ніколи не забуду першого артобстрілу, яким нас «охрестили» сепаратисти та їх російські «помічники»: сидимо в траншеях, оговтуємось від гуркоту, виганяємо страх, що заповз у душу. За словами Михайла, найважче, що довелось пережити на «Довжанському», не обстріли з гармат та мінометів, а загибель бойових товаришів, з якими хліба окраєць ділив та останній ковток води віддавав….. З цим болем воїн і досі живе, час від часу відчуваючи, як стискається серце і не знаходить спокою душа. У перервах між артобстрілами Михайло поспішав до свого «УРАЛА», аби пересвідчитись, що він уцілів. Як не дивно, після кожного нападу, посеред розтрощеної техніки гордо возвеличувався довірений йому автомобіль — наче підтвердження незламності прикордонників та їх бойового духу, що панував на передовій. Цей автомобіль єдиний уцілілий з-понад сорока одиниць техніки, хоча і згодом йому дісталося також. «Щоб уберегти «УРАЛ», ми з товаришами викопали посеред поля величезний бункер, у якому й приховували машину. Відчували, вона – наш рятувальник», — повертаючись у той час, розповідає боєць. Як тільки обстановка на ділянці «Довжанського» суттєво загострилась і поступила команда про відхід, Михайлові доручили вивезення воїнів мобільної прикордонної застави Одеського загону, які у той час знаходились на одній з місцевих висот. Добратися туди було майже неможливо: дорога постійно прострілювалась бойовиками. Але, поміркувавши, хлопці вирішили обдурити «сепарів» і відвести їх увагу від того місця. І їм це вдалося! За той короткий проміжок Михайло встиг дістатися до одеситів, забрати їх і покинути небезпечне місце. Але найважче — вихід із Довжанського котла — був попереду. Дорогою військову колону постійно обстрілювали. Це був шлях крізь пекло. Ведучи «УРАЛ», ущент набитий бійцями, водій, уміло маневруючи між розривами снарядів, інтуїтивно відчував, де впаде наступний. «Мене вела якась Вища сила, — пригадує Михайло, — жоден боєць не постраждав навіть тоді, коли вибухова хвиля поклала на бік мого «залізного коня». Згодом, діставшись до безпечного місця, я помітив, що і йому було непереливки: відірвані двері, відсутність лобового скла, правого крила. Я цього спочатку і не помітив. Була лише одна турбота: вивезти без втрат бійців. Усіх. До єдиного! Згодом «УРАЛ», пройшов «реанімацію», і досі колесить прикордонням.

Вразила історія?
Поділися нею з друзями в соцмережах!